Звичайна

Лілія Кухарець

Обкладинка книги «Звичайна» Лілії Кухарець

Анотація

Ніяких емоційних гойдалок і розбитого скла - тільки легка, як цукерочка до чаю, історія.

Людство рятується від загадкових мутованих тварин в організованих поселеннях. Лета - абсолютно звичайна дівчина, така звичайна, що завалює всі тести на отримання бажаної професії.
Здавалося б, тепер до скону гарувати на неулюбленій роботі - ач ні, і дівчина опиняється за межею поселення. Виживи або помри. Чи зустрінь хлопця, який уміє виживати і згодиться провести тебе додому.
Що обереш, Лето - плисти за течією або проти?

Романтика, пригоди, таємниці - у першій частині дилогії «Звичайна».

Вікове обмеження: 16+

Book

Паперова версія - 350 грн

Book

Електронна версія - 200 грн

Уривок

Звичайна людина не витримала б такої кількості відмов. Але мені доводилося — хоча я була абсолютно звичайною.
— Мені шкода, — вже вкотре упродовж тижня сказала мені доктор Протасія, котра цього року відповідала за розподіл. — Твоє вміння зосереджуватись і концентруватись цілком відповідає нормі, проте інтелектуальних здібностей недостатньо.
Отже, знавцем мені таки не стати. Не те щоб я хотіла бути знавцем. Я прагнула стати будь-ким. Будь-ким особливим.
Сонце повзло до горизонту, зачіпаючи круглим диском останні поверхи Внутрішнього Кола. Мій настрій впевнено наслідував траєкторію світила. Завтра останній тест, та якщо я не пройду і його, доведеться стати клятою збирачкою.
— Не засмучуйся, Лето, — незграбно спробувала заспокоїти мене доктор Протасія. — Бути науковцем — це важка і відповідальна робота.
Їй легко так говорити. Вона стояла переді мною, — втілення інтелекту, практикуюча науковиця психологічного спектру, — і намагалась переконати мене, що я нічим не гірша. Мабуть, всі думки відобразились на моєму невдоволеному обличчі, бо пані Протасія враз відвела погляд убік, збагнувши, що ідея втішати мене від самого початку була провальною.
— Ну… Е-е-е… Більше даних ти знайдеш у власному кабінеті в Архіві… А зараз йди відпочинь та… Та гарного вечора!
Я зітхнула, кинула їй щось на кшталт стандартного «навзаєм», розвернулась і знову зітхнула.
Мені не пощастило бути мною. Звісно, я мала певні позитивні якості, але щоразу чогось не вистачало. Посидючості — щоб стати циклівцем, дбайливості — для кар’єри відтворювачки, а тепер я виявилась недостатньо розумною, аби бути науковицею. Це страшенно дратувало. Ба більше, я була впевнена, що всі мої знайомі отримають дозвіл на бажаний напрям. Залишусь лише я — ні здібностей, ні бажань.
Система напрямів давала Плантації можливість використовувати людський ресурс найефективніше. Кожен був там, де йому належало бути. Розумні та здатні зосередитись на чомусь конкретному ставали науковцями, сиділи у стерильних лабораторіях, розгадували загадки світу, лікували, навчали дітей. Посидючі з сильною мотивацією робилися циклівцями — їх основною задачею було виконання рутинних повторюваних дій, наприклад, облік ресурсів або приготування щоденних наборів їжі. Дбайливі та добрі були відтворювачами . Вони годували Плантацію, доглядаючи за тваринами та рослинами на фермах між Колами. Нарешті, особи з фантазією і талантом ставали творцями — розвивали та підтримували культуру людства, а також підіймали наш моральний дух.
Ах, точно, ще були збирачі. І збирачами ставали всі ті, хто не мав якостей для попередніх напрямів. Основне завдання збирача — здобування ресурсів, будь то вугілля, залізо чи деревина. Це робота не для слабких, і знецінювати її було б щонайменше невдячно. Та якщо я завтра не здам тест на творця, то стану клятою збирачкою. І, як на мене, це дає мені право на знецінення .
Я злісно човгнула ногою по асфальту, виражаючи свою незгоду. Чому так склалося? Невже в мені немає нічого особливого, ані крихточки?
Принаймні, бажання йти в Архів точно немає. Навіщо? Щоб ще раз дізнатися, що купка науковців ідентифікує мене дурепою? Дякую, для одного вечора цього добра достатньо. Тому від Навчальні я звернула ліворуч, до темних будиночків Внутрішнього Кола.
Єдине, про що я не подумала, відмовляючись від ідеї зависнути в Архіві — це необхідність спілкування з людьми, котрі пройшли тест.
Очікувано, біля входу в перший будинок дев’ятої секції з темряви вигулькнуло знайоме смагляве обличчя. Ховатися було запізно, та й куди?
— Ну як воно, можна вітати? — викрикнула Перкунія, не добігаючи до мене метрі зо п’ять.
Певно, вона очікувала на ствердне «так», проте його в кишені я не мала, тому промовчала.
Але Перкунія все ж отримала відповідь — моє обличчя не приховує абсолютно нічого. Подрузі вистачило єдиного погляду.
— Мені шкода, — сказала вона вже тихо, заштовхуючи усмішку і ямочки на щоках назад під напускну незворушність.
— Байдуже, — неохоче відмахнулась я. — Ти як?
Риторичне запитання. Звісно, вона пройшла.
Перкунію вважали генійкою нашого покоління, та і сама вона марила науковим напрямом останні років десять. Здавалося, ця дівчина чекала свого двадцять першого дня народження не з острахом чи хвилюванням, як зазвичай буває, а зі щирою нетерплячістю. Можливо, стерильні кімнати Лабораторії їй навіть снились.
— Склала, — коротко повідомила вона й затим вибухнула тирадою праведного гніву. — Вони, трясця, не знають, що втрачають! Твоя спостережливість їм явно не зашкодила б! Кусатимуть лікті!
— То й ти кусатимеш, Перкуніє… Ти тепер теж частина напряму. Не варто мене втішати. І ти, і я знаємо, що клепки мені бракує.
Подруга промовчала. Вона не хотіла визнавати очевидних речей, а надто таких, що зробили б мені ще гірше.
Ми мовчки рушили до сходів. У гуртожитках Внутрішнього Кола жила сама молодь — ті, хто ще не написав тести. Я ділила кімнату з кращою подругою — Тілою. Перкунія мешкала на поверх вище.
Повз нас пройшли трійко подруг, жваво обговорюючи останні новини.
— Знову інцидент, — почула я уривки фраз. — Інакша риба на сході… Ледве вбили гарпуном... Є жертви.
— Схоже, Інакші знову проникнули на Плантацію, — підтвердила почуте Перкунія, злісно стискаючи долоні в кулаки. — Знати б лишень, як ці тварюки оминають бар’єр, мороки стало б значно менше!
Мою подругу завжди цікавили Інакші; точніше, те, що в Інакших всередині. Вона б усе віддала, аби попорпатись у нутрощах одного з тих чудовиськ. Але їм не зберігали життя і не досліджували трупи — якщо і вдавалось вдарити, це був удар на смерть, а потім тушу одразу знищували. Люди боялись, що навіть поранені чи мертві Інакші могли наробити біди.
— Можливо, несправність у бар’єрі або прогалина в покритті, — знизала плечима я.
— Я тебе прошу! — Перкунія підвищила голос. — Вважаєш, вони не знайшли б прогалину?!
Подруга була права, а якщо і ні, сил на суперечки я не мала.
— Тобі видніше. Я ж просто дурепка.
Я рвучко відчинила вхідні двері, пропускаючи Перкунію вперед.
— І куди дивиться Лабораторія? — не зважаючи на мої самокритичні нападки, продовжувала палати та. — Чому так мало досліджують Інакших?!
— Не всім подобається стояти однією ногою в могилі, — зауважила я. Інакші — люті, смертоносні істоти, у їхніх інстинктах закладено полювати і вбивати. Ми, люди, боїмося й ненавидимо їх. Водночас ми неспроможні завдати їм суттєвої шкоди. А дехто взагалі вважає мутантів надприродними створіннями, з якими не варто жартувати.
— Наука потребує жертв, — гмикнула Перкунія. Вона однозначно любила Інакших (чи таємниці, які ті приховували) більше, аніж людей.
— Ти вечеряла? — я поспішила змінити тему. Моїх жертв науці на сьогоднішньому тесті, схоже, було недостатньо — катування знаннями тривало.
— Ще ні… Можу притягнути набір до тебе… Тіла, певно, вже вдома. Що вони там обіцяли сьогодні покласти в набір? Курятину териякі і рис? — облизнулася Перкунія.
— Щось таке, — байдуже кивнула я. Тіла ще вчора пройшла тест на відтворювачку і тепер мала два вільні вечори.
Ми піднялися на третій поверх, пройшли довгим коридором з тьмяним освітленням і невиразного кольору стінами без жодних оздоб. «Могли б хоч номер поверху повісити», — завжди бідкалась Перкунія. Я машинально штовхнула передостанні двері ліворуч. Вони відчинились. Отже, Тіла вдома.

Зворотній зв'язок

Ваше замовлення